Регламент. Легіонери
У підготовці до нового сезону Українська асоціація футболу проінформувала, що Виконавчий комітет УАФ затвердив Регламент Чемпіонату України з футболу серед команд клубів УПЛ сезону-2026/2027. Найбільший резонанс викликало рішення про зміни зі збільшенням кількості одночасного перебування на футбольному полі легіонерів з
7-ми до 8-ми, якщо в одного з них є громадянство країни Євросоюзу. Позиції серед клубів УПЛ щодо цієї зміни кардинально розділилися.
ОФІЦІЙНО. Із нововведення Регламенту
Внесено зміни до положень Регламенту щодо одночасного перебування футболістів-легіонерів на полі під час матчу. За загальним правилом, кількість футболістів-легіонерів, які одночасно перебувають на футбольному полі у складі однієї команди, не може перевищувати семи футболістів-легіонерів. Змінами до Регламенту передбачено, що якщо у складі команди на футбольному полі одночасно перебуває хоча б один футболіст – громадянин держави – члена Європейського Союзу, кількість футболістів-легіонерів може становити не більше восьми, за умови одночасного перебування на футбольному полі не менше трьох футболістів – громадян України. За відсутності у складі команди на футбольному полі футболіста – громадянина держави – члена Європейського Союзу, на футбольному полі одночасно повинні перебувати не менше чотирьох футболістів – громадян України.
РЕЗОНАНС
Нововведення до Регламенту Чемпіонату України з футболу серед команд клубів УПЛ сезону-2026/2027 про збільшення кількості одночасного перебування на полі легіонерів викликало бурхливу реакцію. Збільшення їхньої кількості ще на одного гравця за рахунок футболіста з паспортом Євросоюзу викликало у більшості клубів-учасників УПЛ категоричне заперечення, що спонукало гостру суперечку на рівні топ-менеджменту різних клубів ліги.
Члени Об’єднання професійних футбольних клубів України «Прем’єр-Ліга» провели Загальні збори у Києві.
Більшість членів ліги заявили про незгоду з рішенням про збільшення квоти легіонерів і зменшення українських гравців на полі за рахунок футболістів-громадян Євросоюзу та передали клопотання до Виконавчого комітету УАФ із вимогою зберегти правило, відповідно до умов якого на полі має гарантовано перебувати не менше чотирьох футболістів із громадянством України.
Переважна кількість клубів Української прем’єр-ліги проголосувала за скасування нововведених змін у регламенті щодо ліміту на легіонерів. На офіційному сайті УПЛ, як це часто трапляється у керівних органах футболу України, конкретика відсутня – «Більшістю голосів».
За інформацією з неофіційних джерел, за повернення попередньої норми (обов’язкове одночасне перебування на полі чотирьох українців) проголосувало дев’ять клубів УПЛ. Проти виступили «Шахтар», «Кривбас», ЛНЗ, «Полісся» та «Верес». Ще два клуби – «Харків» і «Кудрівка» – утрималися.
Ініціатором ідеї збереження української квоти вважається київське «Динамо». Головним рушієм збільшення квоти легіонерів – донецький «Шахтар». Представники топ-менеджменту обох клубів виступили із заявами на обґрунтування своїх позицій. Подаємо їх у трохи скороченому вигляді (виключно із міркувань обмежень газетної площі) зі збереженням основних аргументів.
Заява Сергія ПАЛКІНА, гендиректора ФК «Шахтар»
– Коли закінчуються аргументи, зазвичай з’являються заборони. Саме така дискусія сьогодні розгортається навколо майбутнього українського футболу.
За останній рік Українська асоціація футболу провела велику і, що особливо важливо, справді цінну роботу зі створення умов для українських футболістів у європейських чемпіонатах. У відповідь Україна відкриває можливість для футболістів із країн Європейського Союзу виступати в нашому чемпіонаті без статусу легіонерів. Це яскравий приклад руху вперед, інтеграції та стратегічних рішень, здатних змінити статус-кво.
Виконавчий комітет УАФ наразі ухвалив виважене рішення щодо одночасного перебування на полі трьох українських футболістів, зважаючи на особливу ситуацію в нашій країні. Адже через певні обмеження наші гравці поки що не можуть повною мірою працевлаштовуватися у Європі. Ми підтримуємо обраний вектор і розуміємо необхідність поступового та збалансованого реформування.
Однак цей підхід має своїх противників. Низка клубів УПЛ на чолі з «Динамо» виступає за збереження нинішнього стану речей без будь-яких змін і навіть без натяку на реформи.
Сьогодні обговорюється ініціатива скасувати чинне правило, відповідно до якого футболісти, які мають паспорт країни Європейського Союзу, не вважаються легіонерами в чемпіонаті України.
Замість того щоб шукати шляхи підвищення конкурентоспроможності чемпіонату, зміцнення позицій українських клубів у Європі та створення умов для розвитку футболістів, нам пропонують зберегти стару модель, засновану на адміністративних обмеженнях. Йдеться про повернення до попереднього формату ліміту на легіонерів – не більше семи іноземних футболістів на полі одночасно – та відмову від чинного європейського принципу, згідно з яким гравці з громадянством країн Європейського Союзу не вважаються легіонерами.
«Шахтар» виступає категорично проти такого кроку.
Сьогодні будь-яке рішення, яке консервує чинну систему та перешкоджає змінам, означає рух назад. Це шлях у нікуди. Це прагнення повернути український футбол у минуле, знову побудувавши закриту систему, де замість відкритої конкуренції пропонуються штучні обмеження.
Головний аргумент прихильників збереження попереднього ліміту добре відомий. Вони стверджують, що подібні обмеження необхідні для розвитку українських футболістів і, як наслідок, для підвищення рівня національної збірної.
Однак будь-яке подібне твердження має підтверджуватися практичними результатами. За п’ять останніх чемпіонатів світу, починаючи з 2010 року, збірна України жодного разу не змогла кваліфікуватися до фінальної частини турніру. Водночас за цей самий період хоча б один раз у чемпіонатах світу взяли участь двадцять дві різні європейські збірні. Якби між існуванням ліміту на легіонерів та успіхами національної команди був прямий зв’язок, він неминуче проявився б у спортивних результатах. Однак факти свідчать про протилежне: система обмежень, яка діяла протягом багатьох років, не забезпечила того ефекту, заради якого її було створено.
Сьогодні Україна посідає лише 25-те місце в таблиці клубних коефіцієнтів УЄФА. У цій ситуації ключовим питанням має бути не захист наявних обмежень, а пошук механізмів, які дозволять українському футболу знову увійти до десятки найсильніших асоціацій Європи. Навряд чи відповідь полягає у створенні нових адміністративних бар’єрів.
Історія світового спорту переконливо доводить, що саме конкуренція є головним рушієм розвитку. Вона підвищує рівень чемпіонату, прискорює прогрес футболістів, змушує академії вдосконалювати підготовку молоді, підвищує вимоги до тренерів і менеджменту, а також робить турнір більш привабливим для вболівальників, телевізійних мовників, інвесторів і спонсорів. Штучні обмеження, навпаки, лише знижують інтенсивність конкурентного середовища і зрідка стають джерелом довгострокового прогресу.
На жаль, підхід, який сьогодні пропонується, ґрунтується на протилежній логіці. Замість підвищення якості власної роботи нам пропонують знизити рівень конкуренції. Замість удосконалення академій, розвитку тренерських методик і підвищення ефективності управління пропонується зберегти систему обмежень, яка має компенсувати власні недоліки.
Такий підхід важко назвати сучасним. Він відображає філософію адміністративного регулювання, за якої розвиток досягається не завдяки створенню кращих умов, а шляхом обмеження можливостей інших учасників ринку.
Україна вже зробила свій цивілізаційний вибір. Цей вибір полягає у європейській інтеграції, відкритій економіці, чесній конкуренції та постійному прагненні підвищувати власний рівень. Логічно, щоб саме ці принципи лежали й в основі розвитку українського футболу.
Тому сьогоднішня дискусія стосується не лише регламенту змагань. Вона стосується вибору моделі розвитку українського футболу. Або ми продовжуємо рухатися європейським шляхом, заснованим на конкуренції та відкритості, або повертаємося до філософії адміністративних заборон, яка вже неодноразово продемонструвала свою неспроможність.
Або ми боязко озираємося назад, ностальгуємо за 70–80-ми роками минулого століття, або сміливо змінюємо правила й рухаємося до цивілізованого світу, до відкритої та конкурентної футбольної економіки. Не намагаємося стати сильнішими шляхом послаблення інших, а конкуруємо з найкращими та підвищуємо власний рівень.
Якщо найближчі Загальні збори УПЛ намагатимуться скасувати раніше ухвалені правильні рішення, «Шахтар» залишає за собою право оскаржувати такі дії в судовому порядку.
Не бійтеся конкуренції і не тягніть український футбол назад у Радянський Союз.
Заява Дмитра БРІФА, гендиректора ФК «Динамо»
– Останніми днями топ-темою в українському футболі стала дискусія щодо можливих змін до Регламенту Української Прем’єр-ліги, які стосуються ліміту на легіонерів. Сам факт такої дискусії є абсолютно нормальним. Футбол розвивається, змінюються обставини, виникають нові виклики, тому будь-які правила приречені на те, аби бути предметом професійного обговорення.
Утім, суперечки навколо ліміту дедалі більше виходять за межі суто спортивної доцільності. Ми чуємо твердження, що чинна квота на іноземців нібито суперечить праву Європейського Союзу, що вона, мовляв, є незаконною уже майже двадцять років і український футбол мав би давно від неї відмовитися. Саме тому вважаю за необхідне пояснити позицію футбольного клубу «Динамо» Київ.
Насамперед хочу розвіяти головний міф. «Динамо» не пропонує запроваджувати нові обмеження. Ми не закликаємо зменшувати кількість легіонерів і не виступаємо проти іноземних футболістів. Ми пропонуємо лише одне – зберегти чинний регламент, який багато років успішно діє в українському футболі.
Сьогодні клуб має право одночасно використовувати на полі сімох легіонерів. Тобто більшість футболістів стартового складу можуть бути іноземцями. Тому будь-які твердження про закритий чемпіонат або дискримінацію легіонерів просто не відповідають дійсності.
Саме за цими правилами українські клуби виступали в єврокубках, здійснювали трансфери, розвивали академії та виховували покоління футболістів, які сьогодні успішно грають у найсильніших національних лігах. Достатньо згадати Іллю Забарного, Віталія Миколенка, Андрія Ярмоленка, Віктора Циганкова, Владислава Ваната, Олександра Зінченка, Артема Довбика, Анатолія Трубіна, Михайла Мудрика, Георгія Судакова та багатьох інших.
Усі вони виросли саме в системі, де українські клуби були зацікавлені довіряти власним вихованцям. Тому виникає закономірне питання. Якщо ця модель десятиліттями приносила результат, допомагала клубам виховувати футболістів міжнародного рівня та заробляти значні кошти на трансферах, що саме перестало працювати сьогодні?
На мою думку, саме зараз найменше підстав для того, щоб змінювати футбольний закон. Повномасштабна війна поставила український футбол у безпрецедентні умови. Тисячі українських дітей змушені були залишити країну. FIFA справедливо дозволила їм продовжити футбольний розвиток у клубах інших держав. Однак це створило й серйозний виклик. Значна кількість найталановитіших українських дітей сьогодні захищають кольори академій європейських клубів. Частина з них уже кілька років проживає за кордоном. З часом багато хто отримає громадянство інших держав і потенційно зможе представляти вже не збірну України.
Для українського футболу це не теоретичний ризик, а сумна реальність. У «Динамо», як і в багатьох інших клубах, відчули це ще у 2022 році. Велику кількість наших вихованців було евакуйовано за кордон. Частину вдалося повернути. Частину – ні. Аналогічна ситуація склалася й у багатьох інших українських клубах. Тож сьогодні український футбол повинен робити все можливе, щоб талановиті діти бачили своє майбутнє саме в Україні. Щоб розуміли: повернувшись додому, вони отримають шанс заграти в УПЛ.
Саме в цьому полягає одна з функцій чинного ліміту. Він не гарантує українському футболісту місце в основному складі. Він не відміняє конкуренцію. Він лише стимулює клуби системно працювати зі своїми академіями та надавати шанс власним вихованцям.
Нам часто кажуть: «Не бійтеся конкуренції». Але питання зовсім не в цьому. Конкуренція необхідна будь-якому професійному спортсмену. Проблема в іншому. Легіонера можна запросити практично з будь-якої країни світу. Запросити футболіста для збірної України – неможливо. Його потрібно виховати. Й саме українські клуби несуть за це відповідальність.
Варто зрозуміти, що саме регулює чинний ліміт. Він не забороняє клубам укладати трудові договори з іноземними футболістами, не обмежує їхню реєстрацію та не позбавляє права виступати за клуб. Він лише визначає максимальну кількість легіонерів, які можуть одночасно перебувати на полі під час матчу. Причому це обмеження є доволі помірним – сім із одинадцяти футболістів можуть бути іноземцями.
Європейське спортивне право давно виходить із того, що правила у спорті повинні оцінюватися комплексно – з урахуванням їхньої мети, пропорційності та специфіки виду спорту. Саме тому твердження про нібито «очевидну незаконність» чинного українського ліміту є значним спрощенням складного юридичного питання.
Крім того, така аргументація не враховує й загального нормативного контексту функціонування міжнародного футболу. Позиція окремих клубів ґрунтується на вибірковому застосуванні окремих елементів права Європейського Союзу без урахування загального нормативного контексту функціонування міжнародного футболу.
ФІФА виходить із того, що право Європейського Союзу створює спеціальний режим регулювання футбольних правовідносин, який не має універсального характеру і не поширюється автоматично на всі національні асоціації. Українські клуби не користуються повним комплексом спеціальних прав, винятків і механізмів, які RSTP (регламент ФІФА про статус і трансфери гравців) передбачає для клубів держав ЄС та ЄЕЗ саме на виконання вимог права Європейського Союзу.
За таких обставин юридично необґрунтованим є вибіркове застосування до України лише окремих положень права Європейського Союзу або окремих рішень Суду ЄС без одночасного застосування всього спеціального правового режиму, який право ЄС та регламенти ФІФА встановлюють для держав-членів ЄС та ЄЕЗ. Такий підхід суперечив би принципу системного тлумачення права та створював би очевидну асиметрію: українські клуби були б зобов’язані дотримуватися окремих обмежень, характерних для права ЄС, але водночас були б позбавлені тих прав і винятків, які це ж право та регламенти ФІФА надають клубам держав-членів Європейського Союзу.
Є ще одна обставина, про яку майже не говорять. Регламент ФІФА щодо статусу і трансферу футболістів сам передбачає особливий правовий режим для держав-членів Європейського Союзу та Європейської економічної зони. Тобто навіть ФІФА визнає: держави ЄС перебувають в окремому правовому режимі, який не можна механічно переносити на інші країни. Саме тому не можна вибірково посилатися лише на окремі положення права Європейського Союзу, ігноруючи всю систему спортивного регулювання та особливості статусу України.
Це питання не про легіонерів. Це питання про майбутнє українського футболу. Насправді сьогодні ми сперечаємося не про те, чи повинно на полі одночасно перебувати сім чи вісім легіонерів. Ми сперечаємося про те, якою бачимо модель розвитку українського футболу в найближчі десять років.
Чи повинні українські клуби й надалі інвестувати у власні академії? Чи повинні українські хлопці бачити свій реальний шлях до першої команди? Чи повинна Україна, яка через війну вже втратила значну частину молодого футбольного покоління, послаблювати один із небагатьох механізмів, що стимулює довіру до власних вихованців?
Для «Динамо» відповідь очевидна. Ми завжди були й залишаємося відкритими для якісних легіонерів. Історія нашого клубу знає десятки видатних іноземних футболістів, котрі допомагали перемагати в Україні та гідно представляти нашу державу в європейських турнірах. Тому ця дискусія ніколи не була і не є дискусією «за» чи «проти» легіонерів. Вона про баланс. Про відповідальність. Про майбутнє українського футболу.
Ми не пропонуємо нових обмежень. Ми не виступаємо проти іноземних футболістів. Ми лише вважаємо, що правило, яке багато років сприяло розвитку українських гравців, допомагало клубам інвестувати у власні академії та не заважало їхній конкурентоспроможності на міжнародній арені, не повинно змінюватися без надзвичайно вагомих підстав.
Особливо зараз, коли український футбол переживає найскладніший період у своїй новітній історії. Й коли кожне рішення повинно оцінюватися не лише в ракурсі наступного сезону, а з огляду на те, яким буде український футбол через десять років. Саме про це, на нашу думку, сьогодні й повинна бути ця дискусія.