Чи знайомі ви з таким різновидом біатлону, як командна гонка? Якщо відповідь ствердна, значить, ви або глибоко знаєтесь на історії цього виду спорту, або уважно стежите за його розвитком уже давно. Формат командної гонки був експериментальним і застосовувався на змаганнях під егідою Міжнародного союзу біатлоністів (IBU) наприкінці XX століття. Він відрізнявся від звичної естафетної гонки тим, що всі учасники команди стартували одночасно і повинні були фінішувати разом, долаючи дистанцію як єдиний "ланцюг".
Механіка командної гонки
- У змаганнях, які також називали командним спринтом, брало участь по чотири біатлоністи однієї статі від кожної країни.
- З 1989 по 1993 роки чоловіки долали дистанцію в 20 кілометрів, а жінки — 15 кілометрів.
- З 1994 року дистанції були скорочені вдвічі: чоловіки бігли 10 кілометрів, жінки — 7,5.
- Кожен учасник виконував по одному заходу на стрільбище, поки решта команди перебувала в зоні очікування.
Команди стартували із інтервалом у одну хвилину. Боротися з суперниками доводилось не через прямий контакт, а радше дистанційно — на зразок індивідуального спринту. Траса поділялась на три кола, між якими було два вогневих рубежі: перший — у положенні лежачи, другий — стоячи. Перший і другий спортсмени стріляли лежачи, третій і четвертий — стоячи.
Під час того, як двоє спортсменів виконували стрільбу, їхні товариші по команді відпочивали в спеціальній зоні. За кожен промах накладався штраф у вигляді обов’язкового проходження штрафного кола. Усі промахи спортсмени відпрацьовували особисто, але наслідки відчувала вся команда, оскільки кінцевий результат фіксувався за останнім, найповільнішим учасником. Крім того, усі четверо спортсменів мали фінішувати практично одночасно — з інтервалом не більше 15 секунд, інакше команда отримувала хвилинний штраф.
Німкені Катрін Апель, Петра Белє, Уші Дізл та Симона Грайнер-Петтер після перемоги в командному спринті на чемпіонаті світу 1996 року
Getty Images
Особливістю формату була тісна взаємодія між учасниками: оскільки час фіксувався за останнім членом команди, найсильніші спортсмени не могли дозволити собі відірватися від товаришів по команді. Ідея полягала в тому, щоб усі члени команди, незалежно від особистої швидкості, "програвали" або вигравали разом — стартували і фінішували сукупно. Це надавало гонці особливого драматизму, адже успіх залежав від взаємної координації та колективної роботи.
Попри те, що результат часто залежав від найслабшої ланки, тренери, як і в інших командних дисциплінах, ретельно формували стратегії для гонки:
- Визначали оптимальний порядок виходу спортсменів на трасу.
- Обирали тих, хто краще стріляє лежачи чи стоячи.
Після 1993 року дистанцію зменшили вдвічі, щоб надати гонці більшої динамічності. Проте ці зміни не зробили командний спринт значно популярнішим — він залишився досить ізольованим серед інших дисциплін, що зрештою призвело до його виключення зі змагань під егідою IBU.
Українські успіхи у командній гонці
Українські біатлоністки демонстрували достойні результати у цій дисципліні. Зокрема в 1996 році команда у складі Тетяни Водоп’янової, Олени Петрової, Олени Зубрилової та Ніни Лемеш стала віцечемпіонкою світу, випередивши француженок, яким дісталася бронзова нагорода, лише на три секунди.
Наступного, 1997 року, команда майже без змін — з Валентиною Цербе замість Ніни Лемеш — здобула бронзу на світовому чемпіонаті. Це був один із визначних моментів в історії українського біатлону.
Також українські біатлоністи неодноразово займали призові місця на етапах Кубку світу, але, на відміну від естафет, піднятися на найвищу сходинку п’єдесталу не вдавалося. Причини цього криються насамперед у рідкісності проведення командних гонок та домінуванні німецьких спортсменів, які в ті роки були практично непереможними.
Причини виключення з програми
З часом стало очевидно, що командна гонка не прижилася в офіційному календарі біатлонних змагань. Серед основних причин:
-
Відсутність в олімпійській програмі. Це позбавляло дисципліну найбільш престижної уваги. Під час Олімпійських ігор проводили окремі командні чемпіонати світу, як, наприклад, у Канаді 1994 року, але пізніше IBU вирішив оптимізувати календар змагань.
-
Складність для телевізійних трансляцій. Формат із багатьма одночасно бігаючими спортсменами ускладнював сприйняття гонки глядачами, адже було важко відслідкувати позиції атлетів і наслідки промахів.
- Впровадження нових дисциплін. Зокрема, у 2006 році у програму Олімпійських ігор була введена змішана естафета, більш популярна і цікава для глядачів. Через це командну гонку після 1998 року перестали включати у розклад основних змагань.
Загалом за час існування формат командного спринту передбачав проведення лише кількох гонок на сезон, що на тлі численних естафет та індивідуальних дисциплін виглядало зайвим і надлишковим. Через це ця дисципліна була виключена з програм Кубку світу та чемпіонатів світу, чим поклала край своїй історії.
Чоловіча командна гонка на чемпіонаті світу 1997 року
Getty Images
Командна гонка в історії біатлону
Ставлення спортсменів до цієї дисципліни було неоднозначним. Деякі цінували її за унікальну можливість підтримати партнерів безпосередньо на трасі в складних умовах. Однак для багатьох учасників це був радше обов’язок, а не можливість проявити індивідуальну славу, адже результати командної гонки не впливали на особистий залік Кубку світу і не давали додаткових олімпійських перспектив.
Нарешті, більшість національних федерацій віддали перевагу більш популярним дисциплінам — естафетам та мас-стартам, тому командна гонка залишилася на узбіччі спортивної історії. Тим не менш, цей експеримент 1990-х років залишив помітний відбиток у розвитку біатлону, сприяючи його еволюції у один із найзахопливіших та видовищних зимових видів спорту.