Груповий етап. Група E. 3-й тур
Чемпіонат Європи для нас закінчився максимально швидко – після трьох обов’язкових матчів. Що вони подарували? Нічого нового. Знову було боляче залишати турнір, але ще більше було соромно. Знову…
26 червня
УКРАЇНА – БЕЛЬГІЯ – 0:0
Четвертий раз у своїй історії ми грали на головній першості континенту (2012, 2016, 2020, 2024), четвертий раз поспіль, і це був третій похід, коли ми пройшли кваліфікаційний раунд турніру (2016, 2020, 2024). З трьома різними тренерами українська збірна грала на згаданих чемпіонатах Європи, з різними виконавцями, але характер дій на футбольному полі принципово не змінювався. Ганьбу з наставником Михайлом Фоменко вісім року тому детально згадувати не варто – там ми провалилися і за результатом, і за якістю гри, поступившись у групі Німеччині (0:2), Північній Ірландії (0:2) та Польщі (0:1).
Після цього наша Федерація пішла шляхом омолодження тренерського штабу, зробивши ставку на Андрія Шевченка. З ним наша команда змінилася. Ми вже не стояли в обороні, розраховуючи лише на контратаки. Тепер ми намагалися діяти першим номером, однак поступово прийшло розуміння того, що контроль м’яча у нас був заради контролю м’яча. Добре, будемо говорити відверто – не заради контролю м’яча, а задля того, щоби зберегти свої ворота в недоторканості. Адже усім відомо, що допоки у тебе м’яч, то суперник не зможе забити. Від цього Шевченко й відштовхувався, сподіваючись в атаці на якийсь випадок.
І варто сказати, що у 2020 році згадані «випадки» були на нашому боці! В групі «синьо-жовті» поступилися нідерландській дружині (2:3), потім була вистраждана перемога у протистоянні з Північною Македонією (2:1), а у вирішальній зустрічі українці ганебно поступилися Австрії (0:1). Цікаво, що тоді, якщо відштовхуватися від характеру дуелі, ми прагнули здобути нічию, однак не вдалося, а на певному етапі матчу ми чіплялися за мінімальну поразку. Така невдача нас влаштовувала, оскільки в загальній класифікації збірних, що були третіми на груповому відрізку, ми посіли останнє прохідне місце – четверте. Тоді за однакової кількості здобутих очок ми перевершили фінську команду (по три бали), скориставшись перевагою за різницею голів («-1» проти «-2»). Потім був вистражданий успіх в 1/8 фіналу, коли наш колектив переграв Швецію (2:1). Однак не варто сперечатися з тим, що агресивну гру ми демонстрували лише на певному етапі овертайму, коли скандинави залишилися вдесятьох через жорстокий і випадковий фол Маркуса Даніельсона проти Артема Бєсєдіна. В кількісній більшості Україна дотиснула шведів на останньому відрізку доданого часу, коли забив Артем Довбик. Після цього був чвертьфінал та велика поразка у грі з англійцями (0:4). Але цифри – то інша справа, а найголовніше, що агресивну наступальну гру у виконанні «синьо-жовтих» ми бачили лише в першому таймі зустрічі з македонцями. І не забуваємо про вирішальний етап дуелі зі шведами, але тоді нам допомогло випадкове вилучення у складі суперника. Тому загалом у п’яти матчах на Євро-2020 збірна України якісно провела лише 45 хвилин, коли вдалося двічі засмутити македонського воротаря. Оце й увесь наш доробок, оце й уся агресія. А у іншому – це обережність та володіння м’ячем без загострення. Цього вистачило для пристойного результату на турнірі, однак, як згадувалося, до якості гри команди були величезні запитання. Шевченко, на жаль, не зміг позбавитись від знайомого синдрому меншовартості. Він не ризикнув продемонструвати агресивний футбол хоча б у найважливіші моменти. Ми виявили бездіяльність, сподіваючись на подарунки від конкурентів…
А тепер переходимо до звітної першості, на якій ми грали вже під керівництвом Сергія Реброва. Проте принципово нічого не змінилося! Розпочали континентальний турнір-2024 ми занадто обережно, за що нас покарала Румунія (0:3), потім з мінімумом гольових моментів вдалося переграти Словаччину, коли Роман Яремчук фактично на рівному місці вигадав переможний гол. І усі ми пам’ятаємо емоції Реброва… Тренер засмутився, коли побачив авантюрну передачу на Романа від Миколи Шапаренка, а потім, звісно, була радість, що форвард забив. А спочатку сумував Сергій Станіславович через отой авантюрний пас, адже, немає сумнівів, наставник наказував футболістам уникати цього, аби не втрачати м’яч. Ми знову володіли м’ячем заради володіння. Усе як в історії з попереднім тренером – Андрій Миколайович теж прагнув до обережності.
І у вирішальній грі групового етапу Ребров не змінився – наша команда знову трималася за потенційно рятівну нічию у грі з Бельгією, розраховуючи на подарунки від румунів та словаків. Але ці хлопці просто організували корисний для усіх паритет. Для усіх, окрім нас. Очевидні наміри конкурентів Ребров розгадав, схоже, лише ближче до фінального етапу нашого матчу, коли ми почали демонструвати агресивний футбол – десь з 80-ї хвилини. І миттєво пішли гольові моменти, але реалізації не вистачило. Чи вищі сили покарали нас за боягузтво, вирішивши, що свої бонуси в аналогічній ситуації ми вже отримали чотири роки тому. Звідси й висновок, що на Євро-2024 у трьох поєдинках ми сумарно з потрібною агресією провели 15 хвилин. Ясна річ, що цього замало, аби розраховувати на щось більше, аніж швидке повернення додому. Зрозуміло, що причину невдачі варто шукати на тренерській лаві, де ми знову побачили спеціаліста зі знайомим синдромом меншовартості. Сергію Реброву не додав сміливості навіть той факт, що ми на турнірі мали фантастичний кадровий потенціал, мали гравців, які переважно грають у солідних клубах на високому рівні. Прикро. Якщо ж говорити про цифри, то не треба забувати про доленосну невдачу у грі з Румунією, коли також варто говорити про тренерську помилку наставника, який не вгадав з людиною на лінії воріт.
Саме з огляду на той синдром меншовартості, звітна невдача принесла не лише біль, а й сором. Це дійсно була ганьба. З таким кадровим потенціалом продемонструвати такий кволий футбол – це неприпустимий парадокс. Роки йдуть – нічого не змінюється, нічого не змінюється у головах тренерів. Може, дійсно нам потрібен закордонний фахівець з принципово іншим менталітетом. Як показує досвід, просто інший менталітет не допомагає, великий європейський досвід Андрія Шевченка та Сергія Реброва у якості футболістів не став панацеєю. Тому, мабуть, варто ще крутіше повертати кермо – на зовсім інший тренерський шлях. Але серйозні рішення краще приймати пізніше, серйозно зваживши усі фактори та проаналізувавши не лише звітний турнір, а й значно більший відрізок збірної України. Час лікує. І час дозволяє щось змінити – заради головної команди країни.
Віктор ІВАНЕЦЬ
Раціональний прагматизм
З урахуванням наслідків цього нічийного результату для розподілу місць у нашій відбірковій групі, українським вболівальникам кортить звинувачувати обидві збірні, Румунії і Словаччини, у «зраді».
Поділених між собою по одному очку вистачило румунам і словакам для виходу до 1/8 фіналу Євро-2024. А ось збірну України такий миролюбний результат залишив за бортом євротурніру. Нам потрібна була лише перемога будь-кого із цих суперників і тоді на місці одного із них в плей-офф могли бути ми.
Але чого нам здалося, що збірна Румунії, чи збірна Словаччини мала поступатися своїм місцем заради того, щоб Україна «замолила свої стартові гріхи»? І не сказати, що це була «гросмейстерська нічия» із задалегідь передбаченим підсумком. Спочатку команди обмінялися голами. У якихось відрізках матчу дещо активнішими виглядали румуни, в інших – словаки. Загалом можна визнати рівновагу у грі, що у підсумку й було зафіксовано на табло. При вдалому збігу обставин хтось із них міг і вирвати перемогу. Але відчувалося, особливо наприкінці поєдинку, що головним завданням і для збірної Румунії, і для збірної Словаччини було у цьому протистоянні не зазнати поразки. Нічого особистого, просто турнірні інтереси, які у кожного свої. І, якщо вони збігаються, то чому і ні.
26 червня
СЛОВАЧЧИНА – РУМУНІЯ – 1:1 (1:1)
Голи: Дуда (24) – Р. Марін (37 з пенальті).