Група С
Був намір спочатку об’єднати два відбіркові матчі збірної України з Північною Македонією і Мальтою в один огляд. Загальна картина дій і стану нашої команди, так би мовити. Але буде тепер по черзі і окрема розмова. Один лиш поєдинок зі збірною Північної Македонії надав для цього більш ніж достатньо підстав. Тоді порівняємо з тим, що буде після Мальти.
16 червня
Північна Македонія – Украина – 2:3 (2:0)
Голи: Барді (31 з пенальті), Ельмас (39) – Забарний (62), Конопля (67), Циганков (83).
Перший офіційний Реброва
Матч з північномакедонцями сприймався як показовий. Дуже показовий. Міг стати вирішальним. Тільки в негативному розумінні. На щастя, не став. Втрата очок у ньому практично робила наші сподівання на боротьбу за путівку на Євро-2024 ілюзорними. А показовим, бо в після Петраковського періоді збірної не було ще жодного матчу, який можна було сприймати як справжнє випробування. Фактично товариський матч першого туру відбору зі збірною Англії на чолі нашої команди з Русланом Ротанем випробуванням не сприймався. Фактично і формально товариський матч зі збірною Німеччини уже на чолі з Сергієм Ребровим – тим більше. Це був перший матч, який жирними лініями окреслював перспективи і нашої збірної, і нашого суперника. До слова, не хлопчиків для биття.
Матч зі збірною Північної Македонією не став ні дуже, і ніяк не показовим. Він залишив набаго більше запитань, ніж відповідей. Мабуть, це природньо. Не будемо поспішати, оцінимо побачне. Окремо, поступово. Спочатку з північномакедонськими «мухами», які виявилися кусючими. А потім з мальтійськими «котлетами», ще не відомо наскільки вони виявляться апетитними для нашої збірної. Так цікавіше порівняти, що було, а що змінилося. Суб’єктивно, звичайно. Реаліїї або підтвердять сумніви та сподівання, або спростують. Починаємо з матчу зі Скоп’є. Свідомо тут всі думки викладено до поєдинку з Мальтою.
Поєдинок
Я не знаю, що писати про перший тайм матчу з Північною Македонією. Даруйте мені таку профнездатність, але написати те, що випало почути у перерві цього поєдинку від вболівальників нашої збірної я не маю права, з етичних міркувань. Добре, почнено зі статистики. Сергій Ребров виставив абсолютно той самий склад зі стартових хвилин, як і в матчі з Німеччиною. Виправдалося припущення, що новий тренерський склад не має часу і бажання експериментувати по ходу, і буде розраховувати на початково обраних виконавців. У цьому є логіка, хоча, як виявилося, певні корективи внести не завадило б. Про це по ходу. Заднім числом усі розумні.
У минуломі номері газети у дописі про матч зі збірною Німеччини, я попросив – перші 15 хвилин цього матчу у виконанні нашої збірної викреслити з необхідності оцінювати. Хтось уміє описувати «ніщо», я – ні. Буду вчитися. Перший тайм з Північною Македонією у виконанні (якщо це можна так назвати) збірної України обмежився обов’язковим перебування на полі в офіційному матчі 10 польових футболістів і 1 воротаря. Нема ради, так треба за регламентом змагань. Інших планів, окрім перебування на футбольному полі, у нас не проглядалось. Північномакедонці спочатку не відчули таку виняткову обмеженість ігрових намірів української команди. Ставилися з осторогою, що це дуже хитрий план, пастка. Хвилин 10–15 їм знадобилося, щоб поступово зрозуміти, що вони можуть вмикати активність і їм за це нічого не буде. Ввімкнули і, справді, було тільки нам.
У нас прийшов новий тренерський штаб, який, як було заявлено, проповідує «іспанську модель гри» (до речі не дуже зрозумілий термін, ну, нехай). 45 хвилин першого тайму з Північною Македонією і десь хвилин 15 другого, і в бінокль, і під мікроскопом ретельно хотів розгледіти хоч якісь ознаки «іспанки». Покажіть мені, перепрошую, найзадрипаніше футбольне іспанське село, де ознакою стилю є безпорадність. І тоді, після години ігрового часу, на виручку прийшла індивідуальна майстерність окремо взятих гравців збірної України. Коли не йде командна гра, важливо користуватися стандартними нагодами. Кутовий, звичайний кутовий. Вивірена іспанська подача Віктора Циганкова («Жирона», Ла Ліга), технічний англійський удар головою Іллі Забарного («Борнмут», АПЛ). Ребров казав потім, що на тренуваннях відпрацьовували стандарти. Забарний потім говорив, що саме в Англії став значно більше працювати над грою на другому поверсі. Всі мають рацію. Абсолютно варто погодиться з Сергієм Ребровим (він уміє оцінювати ситуацію, це уже важливо), що цей успіх мав велике значення для подальшого перебігу подій. Як на мене, це був вирішальний момент матчу. Команда, нарешті, просто ожила, і хлопці включили свій індивідуальний футбольний потенціал, який об’єктивно вищий за суперника.
На прес-конференції тренер північномакедонців говорив, що його підопічні почали функціонально просідати. Можливо. Головне, що вони втратили емоційний кураж, який мали проти небоєздатної і розгубленої команди. А найголовніше, що наші хлопці просто згадали, що уміють грати в футбол так як їх вчили і тренують тепер в командах. Це називається – потенціал. Реалізований індивідуальний потенціал. Це те, що стало запорукою кінцевого успіху. Михало Мудрик, має потенціал. Що вимагалося індивідуально – дриблінг і техніка передач. Ок, прокинути м’яч у шпарину між двома захисниками і втекти від них, теж будемо вважати дріблінгом властивим його особистим природнім даним. Але ж тоді передача. Нарешті, була «на блюдечку». Повз суперників і максимально зручно для партнера. Настільки зручно, що Юхим Конопля без напрягу і проблем реалізував свою індивідуальну майстерність. Нарешті, розбираючи вирішальний гол матчу. Результат, нехай разового швидкісного розумного попереднього прискорення Мудрика флангом. Так, втома, так меншість північномакедрнців, але поруч був з Михайлом захисник. Не зовсім поруч, не перешкоджав, свідомо, бо зробив собі запас відстані на випадок ривка українського вінгера. Розумне рішення з нашого боку – не заважають, то роби націлену передачу на партнера. Якщо Мудрик і надалі вмітиме так ефективно використовувати ситуацію, є хороші перспективи до зростання. Михайло заявляє після матчу: «Вірте в мене». Добре, вірити будемо, молитися поки що – ні. Роботи ще дуже багато. Щоб це був не епізод, а система. Далі переможний гол Циганкова. Я щиро вірю, що і це напрацьовувалося на тренуваннях збірної України, але це гра Циганкова, яку він опанував у іспанській «Жироні». Місцевий тренер помітив, що потенціал Віктора більший, аніж обмежуватися атакувальними діями флангового вінгера. Заслуга Реброва, що він це теж відразу помітив і не став нічого змінювати. Ще про індивідуальності. Тут варто таки згадати про 60 хвилин матчу з нашого боку, як «ніщо». Не хочеться, але треба. Чув як один із коментаторів називав кращим гравцем матчу Георгія Судакова. Або хороше, або нічого. Я обираю про нього нічого. 60 хвилин «мертвого» оркестру – це питання до особи, яка має виконувати роль диригента. Хоча потім заграли і самі. Футболіст здібний, але ще не освоївся тримати «диригентську паличку» на такому рівні. Ребров йому дуже довіряє. Руслан Маліновський, який згодом з’явився на полі, на «оркестр» теж особливо не вплинув. Відсутність Олександра Зінченка, у них лівого захисника, у нас центрального хава, відчувається. Олександр Тимчик – «запаморочнення від успіху». Намагався повторити асистентський успіх німецького матчу. Північномакедонці очікували. Партнери не сприяли. Зате фланг захисту постійно провалювався. Вихід Коноплі – вдале рішення Реброва. Забитий гол і більше порядку в захисті.
У матчі зі збірною Німеччини, до слова, добре діяв тандем Тимчик–Ярмоленко. У Андрія Ярмоленка є ще «порох в порохівниці», але, схоже не на два матчі підряд. Може варто б випускати його на заміну у другому таймі, коли суперники вже втомлені, а він ще свіжий. Реброву видніше, але це не чемпіонат ОАЄ. В Європі все має бути значно інтенсивніше.
Про Миколу Матвієнка нема слів. Не «хлопчик» у футболі. Два матчі підряд такі помилки. Можливо, якісь особисті причини. Все може бути, зараз такі часи. Мабуть, треба дати перепочинок від футболу, а там буде видно.
Найслабша ланка, а точніше її відсутність – центральні нападники. У Артема Довбика наприкінці нашого чемпіонату істотно знизились завзяття атакувальних дій. Без Олександра Піхальонка, взагалі, сам по собі. Щоправда, коли був на полі, вся наша команда була «сам по собі». Владислав Ванат, дуже старанний хлопчина. Поки що це все. Може, як в «Динамо», йому потрібен час, щоб знайти ефективне порозуміння з партнерами. Назарій Русин поки що дивиться матчі збірної з трибуни. Все. Це таке наше атакувальне вістря.
Але найбільше питання – командна гра. Не поділяю ейфорії про вольовий героїзм нашої команди у заключні 30 хвилин матчу. Дехто написав, навіть про наші «яйця». Які «яйця», залиште курей в спокої, ми не на птахофермі. Або, якщо хочете, то «яйця», це у матчі з таким суперником два голи (у чужі ворота) в першому таймі, два – в другому. Тоді, так. А поки що, доки капітан розгублено зі своїми помічниками думав як вберегтися від катастрофи, добре, що знайшлося кілька окремих веслярів з міцними руками, які відвели корабель у переможну гавнь.
Тренер
Я не побачив рішучих дій усього тренерського штабу для того, щоб кардинально вплинути нам вкрай несприятливий перебіг подій. Це не закид до городу Сергія Реброва і його тренерської команди. Все правильно. Головний тренер збірної не готує окремо взятих виконавців, це справа тренерів у клубах, де вони тренуються і грають. Він має зважати на здобутки різних тренерів і футболістів, поєднати і ефективно використати у зовсім іншій команді. А якщо вдається додати ще щось своє (на користь, звичайно,) то честь і хвала. Це специфіка роботи очільника збірної. Однак поєднати все органічно в один ігромий механізм – це обов’язково. Бо тільки на індивідуальній майстерності можна обіграти (бажано, ще й невеличкий фарт) збірні на кшталт Північної Македонії або Мальти (сподіваюсь). Але з такими командами як Італія чи Англія – цей номер не пройде.
Тепер ще на підтримку Сергія Реброва. Давайте з одного боку відходити від тої масової ейфорії і неймовірних очікувань з призначенням нового «месії» в контексті дворічного «гадання на ромашці» – любить, не любить, прийде, не прийде. Призначення Сергія Реброва на посаду головного тренера збірної України це величезний виклик для Сергія Станіславовича і його команди. Одночасно, це неймовірний шанс бути почутим і побаченим на серйозному європейському рівні. Попереду матч зі збірною Англії і два зі збірною Італіїї. Про попередні успіхи Реброва в чемпіонаті України, в чемпіонаті Угорщини (вихід з «Ференцварошем» до Ліги чемпіонів шляхом чемпіонів, придуманим УЕФА для не найсильніших команд континенту, де немає суперників з провідних чемпіонатів Європи – це не футбольний подвиг. Юрій Вернидуб цим шляхов вивів до найсильнішого турніру молдовський «Шериф» і провів його далі, на відміну від Реброва, до Ліги Європи), а тим більше про успіхи чи й не дуже Сергія Станіславовича в чемпіонатах Саудівської Аравії і ОАЕ, чули в сто разів менше вболівальників і фахівців, які можуть дізнатися про потенціал тренера тепер. Це шанс. Щоб він його реалізував – в наших спільних інтересах.
Це все було написано до матчу збірних України і Мальти. Хочеться побачити у цьому матчі прояви «іспанської моделі» гри, або ще якоїсь, але з натяком на ефективність. Не важливо, як ми це назвемо. Зверху все одно стоятиме іменна печатка Сергія Реброва.
Якщо якісь критичні оцінки і зауваження наступний матч виявить хибними, я з великим задоволенням вибачусь. Хоча, ясно, від цього теж нічого не зміниться. Почекаємо. Просто подивимось. Ми вболівальники. Без нас все це дійство втрачає сенс.
Роман СЛАВЕНКО