На чужих лижах та з неймовірною розв’язкою. Пам’ятаємо, як 32 роки тому Валентина Цербе здобула першу олімпійську медаль в історії незалежної України.
Згодом її успіх коментували по-різному. Найчастіше говорили, що їй просто фантастично пощастило. Бо саме на фініші спринтерських перегонів Олімпійських ігор 1994 року в Ліллегаммері сталися абсолютно надзвичайні події. Та й взагалі вона не мала б бігти цю дистанцію, але доля розпорядилася інакше.
Проте жодним чином це не применшує заслуги Валентини, до якої навіть кілька разів повертався сон: суперниці стартують одна за одною, ось-ось прийде її черга, а вона — без лиж. Так і не змогла вийти із заціпеніння. Уві сні. Наяву ж вона демонструвала третій результат.
Кандидатка серед контролерів
Після розпаду СРСР, 35 років тому, біатлон зовсім не вважався головним зимовим видом спорту в Україні. Спогади про успіхи радянської епохи пов’язувалися переважно з тими спортсменами, які переїхали з інших республік. Наприклад, з волжанином Іваном Бяковим, який своє друге олімпійське золото здобув вже як представник Києва.
Отже, Валентина Цербе — не лише перша олімпійська медалістка України, власниця посвідчення майстра спорту міжнародного класу під номером один, а й перша місцева зірка біатлону. Її здобутки окрім олімпійської бронзи вражають: вона посідала високі місця на етапах Кубку світу і двічі піднімалася на п’єдестал світових першостей — у 1996 році в естафеті і через рік у командних перегонах.
Все починалося у її рідному містечку Поліському на Житомирщині:
“Завдяки нашому фізруку школа мала і тир, і лижну базу, — згадувала Валентина. — Умовам могли позаздрити навіть в обласному центрі. Любов до лиж я “успадкувала” від старшої сестри. Закінчивши вісім класів, обирала варіант, який дозволяв продовжувати навчання водночас із тренуваннями. Коли випускалася з Житомирського деревообробного технікуму, вже мала перемогу на перших молодіжних іграх УРСР та звання кандидата в майстри спорту”.
Валентина Цербе
НОК України
У місті Прилуки, де за розподілом працювала контролером ВТК на меблевій фабриці, Цербе додала до лижного комплекту ще й гвинтівку. Саме Микола Зоц, майбутній заслужений тренер України, який тоді тільки опановував біатлон, захопив її новим видом спорту. Серед його вихованців пізніше стали відомі спортсмени — Андрій Дериземля та Оксана Хвостенко. Спільні тренувальні експерименти призвели Валентину до національної збірної. Зоц був фактично єдиним, хто справді вірив: у Ліллегаммері його учениця здатна здобути результат.
У збірну — на чужих лижах
Щоб подолати обставини й забезпечити собі місце на Олімпіаді, потрібно було перевершити себе. Валентина дисципліновано виконувала тренувальну програму, яка передбачала пік фізичної форми ближче до Нового року. Щоденні виснажливі тренувальні дистанції становили 40-50 кілометрів без жодних послаблень.
Результати не забарилися. На грудневому “Кубку Уралу”, де зібралися майже всі провідні біатлоністки колишнього СРСР, Цербе двічі фінішувала у шістці кращих. Вона також перемогла двічі на чемпіонаті України в Тисовці.
“Відібратися до збірної було навіть складніше, ніж потім виступати в Ліллегаммері, — пригадує бронзова призерка той непростий етап кар’єри. — Умови, м’яко кажучи, були справді спартанськими. Під час зборів ми з колегою винаймали дешеву квартирку навіть без газу. Спали удвох на одному панцирному ліжку, а їжу готували до першої години ночі на електроплитці.
У мене навіть не було власних нормальних лиж! На передолімпійські старти в Тисовці позичала найкращу пару в тодішньої юної Ніни Лемеш, а черевики брала в сумської лижниці Марини Пестрякової.
Найприкріше, що перед чемпіонатом України я пошкодила коліно. Лікар заявив, що про Олімпіаду можна забути. Та я наполягла: заморозили коліно, зробили знеболювальне, і я вийшла на старт…”
Валентина Цербе
Getty Images
Після змагань тодішній міністр спорту України Валерій Борзов заявив: “Усе, Цербе треба брати до збірної!” І дійсно, її запросили. Першим іспитом стали січневі змагання Кубку світу.
Попри невдачу на дебюті в Німеччині, вже на наступному етапі в Італії Валентина продемонструвала, що може боротися з найсильнішими. Вона бігла першою у естафетній команді і свій етап завершила з п’ятим результатом, майже не поступаючись суперницям. Вердикт тренерів, які, спробувавши під час дебюту майже всіх дівчат, зітхнули з полегшенням: “Тепер у нас справжній стартер!”
Доленосна заміна
Так Валентина їхала до Ліллегаммера — виключно для участі в естафеті, на яку в нашій команді робили особливу ставку. Проте вже під час змагань плани довелося змінити. Програму відкривали індивідуальні перегони. Зубрилова фінішувала 12-ю, Бєлова — одразу за нею. А ось Петрова не виправдала сподівань, тому вирішили поставити Цербе на спринт замість неї. І тут розпочалася справжня історія.
У спринтерських перегонах Олімпіади-1994 брали участь 69 спортсменок. Валентина стартувала у першій групі під 10-м номером. Знову ж таки, на лижах Ніни Лемеш. Безперечно, хвилювалася надзвичайно:
“Перед гонкою весь час пригадувала слова Зоца: “Не треба винаходити велосипед, просто роби те, що вмієш…” Але досвіду не вистачало, багато елементів були для мене новими — маркування, волонтер-перекладач… Тож вирішила уважно стежити за Надією Талановою, яка стартувала дещо раніше. Дуже боялася зробити доволі примітивну помилку. Проте бігла фактично на автопілоті, без зайвого стресу. Пройшовши без промахів другий вогневий рубіж, почала чути і підказки тренерів”.
І справді спрацювало правило наставника команди Василя Карленка: “Стріляєш на нуль — і ти на п’єдесталі”. Цербе чисто пройшла обидва рубежі і показала дуже гідний час на трасі.
“Коли фінішувала, ніхто й гадки не мав, що я претендую на медаль, — згадує сама Валентина. — Згодом підійшов наш лікар і посміхнувся, повідомивши: “Ти тримаєшся на першому місці”. Але до останнього не вірила, що залишусь у трійці призерів. Сумнівалася навіть тоді, коли вже запросили на нагородження”.
Валентина Цербе (праворуч) на олімпійському п’єдесталі Ліллегаммера-1994
НОК України
Дивовижний розклад на фініші
По дорозі на урочисту церемонію Валентина зустрілася з Зубриловою. “Тобі просто пощастило…” — приблизно так прозвучало привітання від подруги по команді, яка фінішувала 14-ю з двома промахами. У тій гонці без промахів виступили тільки п’ятеро учасниць, а перевершити час Цербе на трасі змогли лише дві біатлоністки: канадка Бедар і білоруска Парамигіна. Обидві припустилися по два промахи, але бігли трохи швидше, випередивши українку на 1,2 і 0,1 секунди відповідно.
Різниця в часі — мізерна, особливо для спринтерської дистанції (особливо ця одна десята секунди!). Але ще більш вражаючою виявилася справжня драма, яка розігралася під кінець гонки.
До трійки призерів мала потрапити Інна Шешкіль із Казахстану. Хоча вона навряд чи могла перевершити Бедар, за “срібло” могла посперечатися. За такого сценарію Валентина опускалася б на найнеприємніше четверте місце. Але буквально за кілька метрів до фінішу Шешкіль упала, втративши дорогоцінний час і поступившись Цербе майже на 4 секунди.
Для Шешкіль, колишньої збірниці СРСР, це стало справжньою трагедією, а для Валентини — ще одним невимовно щасливим випадком. Втім, заслуга в цьому їй беззаперечна.