Збірна України з біатлону завершила свої виступи на Олімпійських іграх 2026 року без жодної нагороди. Чи можна було очікувати медалі від наших спортсменів? Відповідь швидше негативна, адже склад команди включав відому олімпійську чемпіонку Сочі-2014 Юлію Джиму та чемпіона світу 2019 року Дмитра Підручного, але їхні найкращі спортивні роки залишилися позаду.
У особистих змаганнях найвищий результат показав Віталій Мандзин, посівши 10-те місце в масовому старті. Жіноча естафетна команда України зайняла 9-ту позицію, що, враховуючи поточні досягнення на Кубку світу, можна вважати значним проривом.
Найкращі результати для української збірної відбулися у змішаній командній естафеті, де Дмитро Підручний, Віталій Мандзин, Єлизавета Городна та Олександра Меркушина фінішували восьмими. Водночас чоловіча естафета завершилася 16-м місцем, а жіночий мас-старт, який став останньою дисципліною в програмі біатлонних змагань Ігор, пройде без участі українських спортсменок через невиконання кваліфікаційних вимог.
Питання про те, чи могли наші біатлоністи виступити краще, лишається відкритим. Теоретично – так, але для цього потрібно було поєднання ідеальних умов та форми. Аналогічну ситуацію на прикладі показала 22-річна болгарська спортсменка Лора Христова, яка до Ігор ніколи не потрапляла у десятку кращих на Кубку світу, а тут сенсаційно здобула бронзову медаль в індивідуальній гонці, припинивши всі 20 влучань.
Її успіх підтверджують і результати в інших дисциплінах:
– 11-те місце у спринті,
– 7-ме в гонці переслідування,
– 4-та позиція у спринті іншої болгарської спортсменки Мілени Тодорової.
Це свідчить, що здобуття медалі не стало випадковістю, а є результатом відмінної роботи тренерського штабу, який підготував спортсменів до піку форми на головний старт чотириріччя. Натомість у наших тренерів Миколи Зоца та Надії Бєлової не вдалося досягти схожого рівня.
Нинішній стан українського біатлону демонструє, що кращі часи залишилися в минулому, а поки що не видно перспектив для відновлення медальних традицій у цій дисципліні, особливо гостро проблема позначається у жіночій збірній. Навіть за умови ідеальної стрільби, поточний функціональний рівень спортсменок не дозволив би їм потрапити на олімпійський п’єдестал.
Вікові межі провідних наших спортсменів також говорять про завершення епохи:
– Юлії Джимі виповнилося 35 років, і навіть якщо вона продовжить кар’єру, її результати будуть поступово падати,
– Дмитру Підручному 34 роки, і, швидше за все, Олімпіада 2026 року стане для нього останньою.
Разом із тим, є молодь, що подає обнадійливі сигнали, серед яких:
1. Віталій Мандзин – 22 роки,
2. Богдан Борковський – 21 рік.
Ці спортсмени мають потенціал для подальшого прогресу, однак основне завдання – не повторити шлях Антона Дудченка, який у 24 роки був 5-м на Кубку світу, а станом на 29 років лише один раз за сезон потрапляв до топ-40.
Щодо перспектив у довгостроковій перспективі, виникає низка суттєвих питань. Чи має молоде покоління можливості для розвитку в біатлоні в умовах війни? Особливо це стосується Чернігова, міста неподалік від лінії фронту, де зруйнована лижна база – саме там починали свій шлях багато легендарних українських біатлоністів. У більшості інших міст України секції біатлону або зовсім відсутні, або мають дуже обмежений доступ. Тож для молодих спортсменів або потрібно переїжджати до інших міст, або відмовлятися від ідеї професійного біатлону.
Якщо попереднє покоління могло захопитися спортом завдяки перемогам сестер Семеренко, Юлії Джими та Віти Підгрушної приблизно 12 років тому, то у теперішніх дітей подібне прагнення загорітися через перегляд біатлонних змагань значно послаблене.
Залишається сподіватися, що керівництво Федерації біатлону України зуміє вивести спорт із існуючої кризи. На цей момент наша команда перебуває в стагнації, а конкурентні країни продовжують активно розвиватися. Рівень змагань з біатлону постійно зростає, і Україна ризикує на тривалий час залишитися на маргінесах цього видовищного зимового спорту.