Мілан — це не просто футбольний клуб. Це бренд, що колись пахнув Лігою чемпіонів, великими гравцями і недосяжною для інших італійською елегантністю. Але після золотих 2000-х команда раптом почала жити так, ніби хтось вимкнув світло на Сан Сіро. Вона падала довго, боляче і на очах у всього світу. І так само довго вчилася вставати, інколи роблячи крок назад, інколи — два вперед.
Пам’ять про гіганта і перший тріщини
У 2007 році Мілан виграв Лігу чемпіонів, і здавалось, що цей клуб може старіти красиво, як вино. Але вже через кілька років почалися продажі лідерів і економія на всьому, що робило команду сильною. Відхід Златана Ібрагімовича і Тіаго Сілви у 2012 році став символом зміни епохи. У цей момент клуб ще був у топі, але всередині вже йшла перебудова не за спортивною логікою, а за логікою каси.
Серіа А тоді змінювалася швидко. Ювентус запустив свою домінацію, Інтер і Наполі ставали агресивнішими, а Мілан ніби завис у минулому. Клуб жив спогадами про скудетто 2011 року і чекав, що велике ім’я саме витягне команду на вершину. Не витягло.
Бантер ера Мілана як дно, на яке падали сезон за сезоном
Період 2013–2019 фанати назвали бантер ерою. Це слово жорстке, але точне. Після сезону 2012–2013, коли команда ще фінішувала третьою, Мілан почав просідати в таблиці. Вісім місце у 2013–2014, десяте у 2014–2015, сьоме у 2015–2016. Клуб дійшов до того, що по кілька разів на рік змінював тренера, а склад нагадував пазл з випадкових деталей.
Тренерська карусель і дивні трансфери
В один сезон у Мілана могли бути одразу дві ідеї, що суперечили одна одній. То ставили на молодих, то брали вікових зірок на останній контракт. То хотіли контролювати м’яч, то грати від оборони. А ще було відчуття, що спортивна дирекція кожного літа починає з нуля.
Результат виглядав сумно. Команда не потрапляла в Лігу чемпіонів, а без цього втрачала гроші, статус і можливість кликати топ гравців. Мілан ставав клубом, куди приходять перезапускати кар’єру, а не вигравати трофеї. І так тривало роками.
Хаос власників
Після епохи Сільвіо Берлусконі Мілан спробували перезапустити китайські інвестори, але історія швидко зламалась через борги і нестачу стратегії. У 2018 році контроль перейшов до фонду Elliott, який фактично врятував клуб від фінансового обвалу.
Ось тут і було найнижче дно. Не лише спортивне. Дно — це коли клуб із семи трофеїв Ліги чемпіонів перестає бути страшним для суперників і смішним бути перестає лише фанатам.
Відштовхування від дна почалося з дисципліни і плану
Elliott не приніс чарівну паличку. Він приніс холодну бізнес логіку. Зарплатна відомість стала під контролем, трансфери — раціональнішими, а ставка пішла на молодих гравців із потенціалом перепродажу. Хтось тоді бурчав, що Мілан перетворюють на стартап. Але саме це дало клубу свіжий кисень.
У 2019 році прийшов Стефано Піолі. Ніби не зірковий тренер, без гучного піару, зате з ясною ідеєю, як зробити команду живою. Поступово Мілан збирав кістяк, що потім стане чемпіонським.
Роль Мальдіні і Масари у новому проєкті
Паоло Мальдіні як директор разом із Рікі Масарою стали тими, хто відповідав за спортивну ідентичність. Їхні рішення дали клубу нове покоління лідерів — Тео Ернандес, Рафаел Леау, Фікайо Томорі, Ісмаель Беннасер, а пізніше Майк Меньян. Ці переходи були не про глянцеві обкладинки, а про те, щоб команда знову бігла швидше за інших.
Повернення в топ як нагорода за терпіння
У сезоні 2020–2021 Мілан став другим у Серіі А і повернувся в Лігу чемпіонів. Це було як перший подих після довгого занурення.
А далі — справжній вибух. Сезон 2021–2022 приніс скудетто, перше за 11 років. Піолі зробив команду гнучкою, Леау став суперзіркою, а Сан Сіро знову гудів так, як у старі часи.
У Лізі чемпіонів Мілан теж відчув смак повернення і в 2022–2023 дійшов до півфіналу. Навіть без титулу це була заява для Європи, що червоно чорні знову серед великих.
Нова ера RedBird і ще один болючий поворот
У 2022 році клуб купив американський фонд RedBird за суму близько 1,3 млрд доларів. Цей продаж закрив епоху Elliott і відкрив нову історію, де спорт і бізнес знову мали навчитися жити разом.
Однак уже в 2023 році сталася подія, яка розділила фанатів. Мальдіні і Масара пішли з клубу, а трансферна політика різко змінилася. Частина рішень виглядала як ставка на маркетинг і ширший ринок, а не тільки на командну хімію.
Сезон 2023–2024 Мілан ще витягнув на друге місце в Серіі А, але на тлі домінування Інтера виглядало це швидше як інерція старого проєкту.
А от 2024–2025 став холодним душем. Команда скотилася до восьмого місця і вперше за багато років не пробилася в єврокубки за спортивним принципом. При цьому Мілан виграв Суперкубок Італії, вже під керівництвом Сержіу Консейсау, який прийшов посеред сезону. Схоже на парадокс, але саме так виглядають перехідні роки, коли клуб ще шукає себе.
Мілан показав, що в сучасному футболі падати можуть навіть безсмертні. Причини банальні і водночас фатальні — неправильні власники, відсутність плану, хаотичні трансфери, тренерська лихоманка. Але і підйом виявився не магією. Він народився з дисципліни, розумного менеджменту, віри в молодь і вміння витримати шум навколо.
І тепер клуб знову на роздоріжжі. Досвід минулого каже одне. Коли Мілан має ідею і людей, які її тримають, він повертається в гру. А коли ідея зникає, навіть легендарна емблема не рятує від дна.