Дивізіон В. Група 1
Знову почнемо з передматчевої прес-конференції Сергія Реброва. Варто було здобути першу перемогу в нинішній Лізі націй, як у керманича збірної України з’явилося і більше пошани до цього турніру, і більше загалом оптимістичних сподівань: «Я ніколи не говорив, що ми розглядаємо даний турнір виключно як підготовку. Через нього ми можемо потрапити на чемпіонат світу, тому кожна гра важлива. Ми налаштовуємося на перемогу завтра, будемо все робити для цього», – такою щодо цього змагання була думка Сергія Станіславовича напередодні матчу із командою Чехії. У цих протиріччях щодо стратегічних оцінок та визначення мети і завдань на даному етапі збірної України криється ніби якась невпевненість самого керманича національної команди щодо тої відповідальності, яку варто брати на себе. «Точка зору залежить від місця сидіння». Вдалося – так ми ж, мовляв, так і планували, не вдалося – то не дуже було й треба.
14 жовтня
УКРАЇНА – ЧЕХІЯ – 1:1 (0:1)
Голи: Довбик (53) – Черв (18).
ПЕРЕМІНЛИВИЙ НАСТРІЙ
Ось ця несталість у мотивації і настрою, складається враження, притаманна і грі нашої сьогоднішньої збірної. Приперла ситуація до стіни після стартових поразок, то в матчі з командою Грузії ми побачили і самовіддачу, і завзяття, і паханину усіх і скрізь. Це зіграло вирішальну роль в успішній розв’язці, бо тактично і технічно ми наших суперників по групі нині ніяк не перевершуємо.
Перемогли і все, програму виконано? У протистоянні зі збірною Чехії ми побачили бліду тінь від того запалу, що був в українців у протистоянні з грузинами. Уже не ми, а чехи намагалися нас пресингувати по всьому полю, нав’язувати боротьбу, виявляти активність. В діях збірної України знову з’явилась якась обережність, невпевненість, загальмованість. І з ігрової картини тягучого «желе» нашої команди випадав лише знову Михайло Мудрик. Його швидкісний рейд флангом на 6-й хвилині закінчився чудовою передачею на вільного партнера у центрі карного майданчика суперників. Микола Шапаренко примудрився з убійної позиції метрів з 10-ти без спротиву запуляти м’яч вище воріт. Не хочу слухати розмов, що м’яч на 10 чи 15 сантиметрів не дуже зручно лягав на ногу нашому гравцеві. Професіонал і майстер футболу зобов’язаний з такої позиції влучати у ворота із закритими очима. Схоже, що Шапаренко і бив із заплющеними очима, тільки не з упевненістю в своїх діях, а з молитвою «Боже поможи влучити у ворота». Бога, звісно, бере сміх у таких ситуаціях. Ще раз повторюсь, Шапаренко, без сумніву, талановитий хлопчина, техніка, бачення поля, розуміння гри – це більш-менш є. Але якийсь «переляканий», йому бракує нахабної відваги і впевненості у своїх можливостях. Замість – «всіх порву», виходить – «якби чого не вийшло». Психологія у футболі, як і по житті, відіграє ключову роль. Треба це якось перебороти. А не реалізований момент на самому початку матчу міг би відіграти і вирішальну роль у поєдинку загалом.
Чехи діяли просто, але активно і наполегливо. Простріл, навіс у штрафну, а там потужна боротьба. І на 18-й хвилині досягли свого. Після кутового Юхим Конопля невдало відбив м’яч головою не в бік, а по центру від воріт. Круглий добре ліг на ногу Лукашу Черву, хороший технічний удар, але з однією великою вадою – слабенький. Проте метрів з 20–22 м’яч спокійненько ледь не закотився у ближній кут наших воріт. Анатолій Трубін не поворухнувся. Ясно, що йому перекривали видимість і свої і чужі, але це вже проблеми воротаря. Справді класний голкіпер, щоб не було, не може втрачати м’яч із поля зору ні на мить. Це помилка.
Наприкінці тайму чехи забили ще один з добивання, добре що з офсайду. Знову не дуже вправно відбив м’яч Трубін. Взагалі гра Анатолія у цих двох матчах не була безпомилковою. Для такої нашої команди це тривожний сигнал.
Загалом у першому таймі був досить «прісний» футбол у виконанні збірної України. Єдиним «перчиком» на цьому не привабливому тлі була розумна комбінація, коли Шапаренко (може ж) обвалив весь лівий фланг оборони чехів розрізною передачею на хід Коноплі. Тому націлена передача із хорошої позиції не вдалася.
Не сказав би, що у другому таймі українські футболісти вийшли «рити землю, рвати жили», щоб відігратися, але активності додалося. Мабуть, тренерський штаб звернув їхню увагу на ту неприємну обставину, що ми програємо. Ця активність і трохи фантазії, не без допомоги фортуни і Ладіслава Крейчі, допомогли нам зрівняти рахунок на 53-й хвилині. Неординарна дія, закидання парашютиком м’яча Олександром Зубковим на Коноплю (підключався до атак), якогось дива, примусило чеського захисника підіграти собі рукою у карному майданчику, коли у цьому жодної потреби не було.
Артем Довбик, коли йому ніхто не заважає, діє бездоганно. Це про реалізований пенальті. Але більше нашого нападника за той час, що він провів у грі ми не бачили. Не бачили його і організатори атак збірної України. Це можна їм закинути у провину. Але питання є і до Артема. Ясно, що тебе будуть щільно прикривати і пильно «стерегти» весь матч. Ну, ти якось теж цьому протидій і допомагай партнерам себе знайти – відкривайся, прискорюся, несподівано гальмуй, маневруй туди-сюди та, хоч прикинься мертвим, тільки щось роби, фантазуй, щоб позбутися опіки. Цього не було. Непросто вигравати матчі, коли граєш без центрфорварда.
Догравали матч приблизно у рівній боротьбі і, варто зазначити, у досить жвавенкому темпі. Було відчуття, що вирвати перемогу можуть і ті, і інші. Але в атаці винайти щось цікаве, щоб тягло на гол, обом командам не вдалося, а оборонці грубих помилок уже не припускались. Закономірна нічия.
P. S.
Ці матчі показали, що за своєю тренерською ментальністю Сергій Ребров у кадрових питаннях схиляється до, скажемо так. виваженого консерватизму. Він випустив на старт матчу проти збірної Чехії той самий склад, як і в переможному поєдинку з командою Грузії. Єдина заміна лише підкреслює прихильність Сергія Станіславовича до уже випробуваного і перевіреного. Яких тільки компліментів не було висловлено за дебютну гру Івану Калюжному, все ж це не вплинуло на рішення головного тренера замінити того на вже класичний варіант повернення у гру Тараса Степаненка, як тільки той виявився готовий вийти на поле. Кадрові зміни, що відбуваються у збірній, переважно не є тренерська ініціатива на оновлення і різноманітність, а вимушені варіанти ротації.
Друге, на мою суб’єктивну думку, показове. Збірна України дуже залежна від напрацювань зв’язок і ігрового взаєморозуміння, набутих окремими гравцями на клубному рівні.
Замінити чи бодай урізноманітнити картину командної гри за власними, а не за відпрацьованими у різних клубах лекалах творення гри, у нинішнього тренерського штабу бракує або ідей, або можливості, або вміння. Йдеться передусім про атакувальні дії. І в матчі проти збірної Чехії, коли, зрештою по ходу матчу на полі з’явилася середня лінія із представників чи екс-гравця однієї команди, а саме «гірників» Судакова, Зубкова, Криськіва та Мудрика, в атаці з’явилася якась думка і взаєморозуміння. Така двоходівка Зубков – Конопля призвела до помилки суперників у захисті, пенальті і рівності в рахунку. Можливо, щось подібне було б, якби атакувальна ланка складалася із екс-дніпровців Довбика, Піхальонка, Гуцуляка, Назаренка, чи нинішніх-минулих динамівців Циганкова, Ваната, Кабаєва, Шапаренка, Ярмоленка. Це варіант, але ж ніяк не вихід для посилення гри, коли гравці із різних клубів мають не лише грати у свій звичний футбол, а доповнюючи можливості і клубні надбання один одного піднімати командний рівень на вищий рівень, як і належить бути в збірній футболістів країни. А ось досягти такого ефективного симбіозу Сергію Реброву і його іспанському аналітичному штабу поки що не вдається. Тому наша гра і результат так часто залежить від збігу обставин, епізодичного прояву індивідуальної майстерності окремих гравців, інколи і від фортуни.
У захисті, хоч і відповідальніше, але дещо простіше. Там справді багато залежить від індивідуальної майстерності і тактичної виучки гравця, особисте вміння передбачити і перешкодити. Все-таки ламати, не будувати. Треба тільки особисто визначити хто і наскільки здатен це робити найкраще натепер. Це без врахування здібностей в організації і підключення до атаки. Важливо, звичайно, але для цього є інші ланки команди, про які було зазначено раніше.
Тепер коротко про турнірне становище у нашій групі. Звісно, ми продовжуємо за інерцією будувати плани і вимірювати наші перспективи у сенсі підвищення у статусі до вищого дивізіону Ліги націй. Мабуть, правильно, треба вірити і прагнути до кращого. Але реалії на сьогодні такі, що ми ближче до вильоту у нижній дивізіон, ніж входження до європейської футбольної еліти. Щоправда, ніколи не пізно знову повернутися до рятівної тези, що для нас Ліга націй лише тренувальний полігон до відбору на чемпіонат світу-2026. Кому від цього буде легше?
Роман СЛАВЕНКО